Був в Монастирку. В Жовтні. Балдів на сонечку на краю 50метрового обриву над річкою.

Кайф!
=)

Якось читаючи сторінки журналу “Карпати. Туризм. Відпочинок” на очі потрапила стаття Олега Шостака про залишки оборонних фортів Перемишля часів першої світової війни. Пошукавши по даній темі інформацію в Інтернеті виникло непереборне бажання побачити це чудо воєнної інженерії столітньої давності вживу.

Перемишль був найпотужнішою фортецею кінця XIX ст. в східній Європі, і в усій Європі з нею могла конкурувати лише французька фортеця Верден. Комплекс оборонних споруд Перемишль складався з 15 головних і 42 допоміжних фортів, які огортали місто 45-км кільцем. Після II-ої світової Перемишль належав Радянському Союзу, але у 1951 році Сталін проміняв його на вугілля Кристинополя (Червоноград). Зараз Перемишль – польське місто, але 6 допоміжних фортів від міста-фортеці Перемишль залишилися на території України. Вони були збудовані на підході до одного з основних фортів (Сєдліска або Саліс Согліо, в оригіналі Siedliska або Salis Soglio) і отримали назви від найближчих сіл чи урочищ: “Дзєвєнчиці”, “Поповичі”, “Марушка ліс”, “Плешевичі”, “Биків” та “Лисічка”. Фортеця “Перемишль” була збудована Австро-Угорщиною і приймала участь в бойових діях I-ої світової. Саме східні укріплення прийняли на себе масований удар російської армії восени 1914 року. Першу облогу Перемишль вистояв, але другу не зміг і австро-угорські солдати за наказом командувача фортеці генерала Кусманека підірвали фортецю. 22 березня 1915 року російська армія ненадовго зайняла Перемишль, але це вже була не фортеця, а руїна… вся військова інфраструктура та комунікації були знищені.(історію взято з http://io.com.ua/s26593)

Враховуючи, що форти знаходяться в безпосередній близькості від кордону і враховуючи поради попередніх відвідувачів фортів вирішено було одразу зареєструватися у прикордонників, щоб потім не виникало з ними ніяких лишніх проблем.

Вирішив поїхати туди весною, оскільки форти знаходяться в лісі і літом дуже сильно заростають кущами і травами. Час настав на початку квітня. І почалися дощі... Цілий тиждень дощів. Дощ падав вдень, дощ падав вночі, він падав майже весь час, починаючи від вівторка і прогноз погоди на суботу не обіцяв нічого нового. Один за одним людиска з компанії з якими я хтів поїхати почали відмовлятися, так шо в п’ятницю ввечері зрозумів шо поїду сам.
Виїхавши в 6 ранку зі славного міста Станиславова планувалося відвідати за один день всі шість фортів, а програма мінімум – відвідати форти “Дзєвєнчиці” і “Марушка ліс” як найкраще збережені. Доїхавши до Шегинь мій Гольфик безстрашно звернув ліворуч і розбитою грунтовою дорогою поклигав на першій-другій передачі 10км до села Поповичі, де, як я думав буде прикордонний пост, і звідки найближче йти до фортів. Проте в Поповичах поста я не видів, а двоє воєнних які там вешталися направили мене в Циків щоб я зареєструвався там.


На під'їзді до застави.


Погранці дуже здивувалися коли почули звідки і навіщо я сюди приїхав, а коли взнали шо я сам-один то взагалі чуть не попадали. Почали мене відмовляти, що мовляв, ніц там доброго в тих фортах нема, всюди повно болота, нема на шо дивитися, та й взагалі, я точно не знаю де ті форти є, і ще, чого доброго, заблукаю в лісі. Пояснивши шо в мене є жопс, так шо не заблукаю, і сюди я приїхав аж з Франківська, і взагалі: “Танки болота не бояться” і нині хочу то всьо обдивитися вони мені дали "добро" і попередили шоб дивився під ноги і не впав в колодязь.


Біля кордону.


Я вернувся назад в село Поповичі, взяв в одну кишеню жопс, в другу фотоапарат і вийшов з машини на Світ Божий (який тим часом був увесь в тумані і зверху потроху падала вода) пішов в напрямку форту “Дзєвєнчиці”.

Слід сказати що точних координатів фортів я не знав, але наклавши карту із статті з нанесеними на них фортами, звірившись із фотографією ГуглЕрс з супутника (в паскудній якості) приблизно виставив точки де форти мають бути. До першого форту мені треба було пройти від машини кілометр польовою дорогою до лісу, який ледве сірівся через туман.

Зайшовши в ліс стало зрозуміло що насправді ніякий це не ліс, а це чорт знає шо! Через цю масу дерев пересуватися було майже неможливо. Всюди помежи дерева росли кущі, багато дерев було повалено, або вони були нахилені на сусідні, а їхні гілки звисали аж до землі. Продиратися було досить важко і неприємно, особливо зважаючи на дощ – на кущах появилися перші листочки, так що вся вода з листя перекочовувала на мене. Дійшовши до точки де мав би бути форт я його не знайшов, це було двічі неприємно, так як тепер мені його треба було шукати і шастати цим противним лісом, де було повно гілок і води, а рослинність була настільки густою, що за самими гілками я не видів в будь-яку сторону дальше ніж на 20м. Літом, коли там ще виростає трава і листя, то певно взагалі капєц.

Пішов я навмання і хвилин за 5 пройшовши метрів сто вийшов до рову, який мав десь 10 метрів в ширину, і 4-5 в глибину. Спустившись вниз виліз на другий бік і побачив сліди близкості форту – всюди було багато бетонних блоків, де-не-де можна було побачити цеглу, але форту ніде не було. Пробиратися крізь мокрі хащі стало нестерпно. Появився другий рів, такий самий як перший.


"Страшний" ліс.


Я спустився вниз, але там були такі хащі шо я вирішив вернутися назад, пройшовши (а місцями мало не пролізши) в іншому напрямку ще метрів 30 знову вийшов до рову, але з цього боку спуск був якийсь дуже крутий, форту ніде не було видно. Я заглянув вниз, побачив бетонні перебірки, колодязь, і тут до мене дійшло – Я Ж СТОЮ ПРЯМО НА ФОРТІ!


Руїни в лісі.


Форт дійсно справляє незабутнє враження. Він відносно добре збережений. В висоту має 2, а в одному місці і 3 поверхи.


Входи до середини.


Всередині там взагалі-то дуже темно, добре шо догадався взяти з собою ліхтарика, а то би прийшлося обмежитися лише оглядом зовнішньої частини.


Коридор


Вузенькі коридорчики ведуть від однієї кімнатки в другу, сходи які місцями відсутні, ведуть з ярусу на ярус. В одному з підвалів є глибоченний колодязь, який по звуку камінця опускається під землю метрів на 8 а то і більше, над колодязем висить здоровий гак. Світло від ліхтарика б'ється з темнотою але губиться в стінах і чомусь все-одно нічого не видно... Безневинна кімнатка куди так хтілося піти, але сходи були знищені, а при детальнішому огляді якої виявляється кругла діра в підлозі яка веде кудись вниз. Ну і звичайно -- неповторний запах підземелля.


Глибоченний колодязь.


Напіввідкриті заіржавілі двері з заіржавілим ключем який висить збоку на цвяшку ніби запрошують в темну кімнату, мокрі облізлі стіни, суцільний морок всередині, а навколо глухий-преглухий ліс, і коли ти туди лізеш сам із ліхтариком який ледве світить, починаєш розуміти шо взагалі-то екстрім зовсім поруч, і не треба дивитися фільми жахів щоб його відчути в повній мірі =).


Форт ззовні.


Одним словом після того як я там майже все облазив то зрозумів що поїздка вже вдалася.
Хоча це був лише перший форт із шести.


Руїни.


Шоб добратися до форту “Поповичі” я вийшов з лісу і пішов навпростець полем. До форту було метрів 500. По дорозі пройшов повз газову свердловину, з вентиля якої активно просочувався газ. Форт “Поповичі” знаходиться на горбку біля колишньої газової вишки, яку зараз розбирають, і від лісу його відділяє метрів 20 поля. Сам він як і попередній форт досить сильно заріс хащами.


"Поповичі"


На жаль, він майже не зберігся. Видно трошки окопи і залишки стіни форту. Більше ніц цікавого нема.
Наступний форт “Марушка Ліс” знаходиться на сусідньому горбку метрів за 400 від “Поповичів”. О, це був неймовірний момент! Пробравшись крізь хащі в яких появилися нові рослини (виноград між кущами який ще більше обплітав їх і заваджав йти і зарості колючої ожини ;) я вийшов на поляну перед якою стояв форт. Вигляд мене приголомшив -- величні кам’яні арки були просто феноменальні!


"Марушка Ліс"


Сам форт зберігся поганенько, але порівняно із іншими фортами в ньому ще можна було виділити підвальну частину і другий поверх.



Облазивши всі руїни форту і вдосталь нафоткавшись, я сховався від дощу всередину і вирішив обдумати шо робити далі.


Вид на ліс перед фортом.

Падав дощ. Я був мокрий, голодний і в болоті. Але довольний 8).




Жопс показував шо до наступного форту треба йти кілометр, а до машини майже два. Причому обидва ці об’єкти знаходяться в протилежних сторонах. Прикордонники в Цикові казали що вони відповідають за ті три форти які я щойно відвідав а територія на якій знаходяться інші три – то вже не їхня парафія і вони мені не рекомендують туди ходити, тим більше що вони в поганому стані. Мені треба було прийняти рішення чи варто мені туди сунутися, чи їхати додому, і який я радий що я НЕпослухався порад прикордонників!
Кароче, було вирішено йти далі -- на “Плешевичі”. Але вирішив не йти далі, а трохи скоротити шлях. Якщо під’їхати машиною до кінця села Плешевичі і до наступних трьох фортів йти звідти – то так мені прийшлося ходити по дощі і місити багнюку на добрих 2км менше.


"Плешевичі"


До форту “Плешевичі” від дороги було 1,5 км спочатку дорогою, а потім полем. Від болота яке одразу ж наліпилося мені на капці вони стали важити певно по штири кільо кожен =). Форт “Плешевичі” за своєю будовою аналогічний форту “Марушка Ліс” але він збережений набагато гірше.
Аркові перекриття майже всі повалені, зверху на руїнах ростуть дерева.




Від “Плешевичів” до наступного форту “Биків” можна йти вже через буковий ліс де майже немає корчів. Видно залишки старої дороги, перейшовши яку натрапив на три бункри і мережу окопів.




Напевне що вони були додатковою лінією для оборони власне дороги, з двох боків якої стоять форти “Плешевичі” і “Биків”.
Форт “Биків” знаходиться майже біля краю лісу, і окремі його частини виходять на відкриту місцевість в поле. Тут також видно залишки бункрів.




Форт зберігся ще гірше ніж “Поповичі” і настільки завалений старими зогнилими деревами, що тут, особливо ввечері і при наявності туману можна запросто знімати фільми типу “Silent Hill”. Підходи до форту захищені суцільною стіною заростів терену і дикої рожі з довгими такими колючками які так і хочуть подерти куртку.(навіщо ж тут форт треба було ставити? Насадили би ще більше таких хащів, і жодна армія сюдою би не пройшла =).
Лишився останній форт – “Лисічка”. Він знаходився на сусідньому пагорбі. Щоб до нього дійти треба було форсувати болотянисте русло невеликого потічка. Зважаючи на мої і так повністю промоклі і до колін в болоті ноги, шукати через нього брід не було причини =). Підйом на вершину пагорба пройшов по гарному чистому буковому лісі, після хащів по ньому було так приємно йти! =). Земля всюди порита траншеями і окопами столітньої давності. Сітку окопів тут видно дуже добре.


Траншеї і вали.

Траншеї оточують кільцями земляний вал, який насипаний над бетонними залишками приміщень. Всередині стіни сильно розписані-розмальовані, але явно не солдатами які тут воювали. Від форту мало що залишилося. Подейкують що він зазнав найсильнішої атаки...

Вечоріло. Почався сильний дощ. Я сидів в бункрі голодний і мокрий до нитки, напевно, як і ті солдати які тут колись воювали. В голову лізли роздуми про мінливість життя. Я був в глухому і безлюдному місці через століття після тих, які були коли життя тут вирувало, але багато з них так і лишилося в цих місцях лежати назавжди... Десь недалеко загавкав пес – до лінії державного кордону звідси менше кілометра.
Вирішив тут не затримуватися. Задзвонив телефон, я його виключив –- не треба лишній раз шуміти там, де тебе немає бути. Пройшовши повз форт “Биків” побрів до свого авто, яке вже мене зачекалося в полі на обочині дороги. Біля дороги знайшов калюжу і хоч якось відмив свої штани і капці від глини. Кинув мокру куртку на заднє сидіння, закинув туди ж мокрий фотик, мокрий чехол і мокрий жопс. Сів в машину, завів мотор, включив польське “Radio ZET” і під пісню Нірвани – Rape Me поїхав додому.

Закінчувався іще один чудовий і незабутній день...